Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

Садовські – ректе Скребетович, Садовські – ректе Скребетович… Так жартівливо інколи зверталися до себе нащадки Степана Садовського. Його панянок-дочок стрияни величали шляхтянками. І хоча в родині не збереглося давніх документів, які б підтверджували шляхетське походження Садовських, ніхто не мав жодних сумнівів, що саме так воно і є.

Оскільки я вже мав досвід генеалогічних досліджень, уклавши родоводи Шпіцерів і Тимчіїв, то вирішив вивчити і укласти родовід Степана Садовського, який був прадідом мого сина Юрія по маминій лінії.

Синові Юрію цю роботу і присвячую.

СТЕПАН САДОВСЬКИЙ

Степан Садовський – прадід Юрія Шпіцера по маминій лінії – народився у 1864 році на Самбірщині. Садовські належали до древнього шляхетського роду, що титулувався гербом Драгомир, який заснований ще у 1109 році.

Спершу Садовські мешкали в будинку №77 у селі Ступниця на Самбірщині, а на початку XVIII століття їхніми садибами стали будинки № 84 та № 85 . В цих же дворах записані й люди з іншими прізвищами. Але, якщо стан Садовських позначався nobilis (шляхетні), то інші були agricola і rusticus (землероби і селяни). Тобто, в маєтку Садовських мешкала також челядь і наймані працівники. Тоді це було поширеним явищем: безземельні та малоімущі селяни жили при дворах і виконували на господарстві різну роботу. Ступниця тоді (як, втім, і зараз) складалася з дворищ, розкиданих на досить значнім просторі землі.

Щодо зміни номерів будинків, то ймовірною причиною могло стати впорядкування нумерації будинків села, яке провела австрійська влада, що прийшла у Галичину після розподілу Польщі. Тоді ж перестали бути чинними і колишні польські нагороди та титули.

Найдавнішими предками роду Садовських, чиї імена збереглися в архівних документах, були Іван Садовський та Магдалина Ступницька – греко-католики, народжені ще за часів козаччини у середині XVII століття. Їхній правнук Іван Садовський у 1789 році звернувся до нової (австрійської) влади з клопотанням підтвердити його приналежність до шляхетського родовідного дерева Драгомирів (це клопотання започаткувало 'Справу про визнання шляхетства Садовським-Драгомир'). З інших документів 'Справи…' відомо, що Іван Садовський таки отримав посвідчення про приналежність до шляхетського стану. Але через недбалість чи навіть зумисну нехіть австрійської влади в метриках Іванового сина Андрія та внуків Івана й Антона не було внесено запису про їхнє шляхетське походження.

Після смерті Андрія його дружина Анастасія з Яворських – матір Івана й Антона – у відповідності до тодішніх законів стала опікункою своїх і покійного чоловіка Андрія дітей. Коли сини підросли майже до повноліття, мати Анастасія і дід Іван Садовський у 1846 році знову звернулися до Цісарсько-Королівського Уряду з проханням вписати у шляхетський почет Івана і Антона Садовських, оскільки їхній дід має шляхетське посвідчення. Можна тільки подивуватися розуму і наполегливості матері-опікунки Анастасії, якій довелося зібрати силу-силенну довідок, залучити свідків, написати не одну просьбу і таки добитися свого: 13 квітня 1849 року Ц.-К. Прокуратура фіскальна погоджується видати сертифікат шляхетства для Івана і Антона – братів Садовських. Завдяки невістці Садовських Анастасії брати (серед них і дід Степана Садовського – Теодор) і сестри Андрія та їхні нащадки мають право титулуватися шляхетським гербом Драгомир, а 'Справа про визнання шляхетства Садовським-Драгомир' є для цього юридичною підставою.

Родина Садовських посідала значні маєтки у селах Ступниця і Сілець. За сімейними переказами тільки у Сільці Степан успадкував пасіку на 300 вуликів; ферму з кількох десятків голів великої рогатої худоби; господарство з кіньми, свиньми, птицею; великі морги піль, сіножаті, ліс. Але о другій половині ХІХ століття цими краями пронеслася страшна безпощадна епідемія, яка викосила під корінь увесь рід Садовських – залишилися тільки малий Степан та його старенький дідусь. Удвох – дитині і літньому чоловікові – важко було давати собі раду з величезним господарством. Особливо потерпали від крадіїв, бо нікому було доглядати за майном. Крали худобу, вулики, урожай, ліс. Коли дідусь помер, то Степан продав свою маєтність і перебрався до Стрия, де купив особняк на вулиці Млинарській, № 261. Решту грошей вклав у коштовності, австрійські банки та цінні папери. Працював на престижній у той час роботі залізничним кондуктором.

Згодом Степан одружився з красивою, молодою дівчиною Магдалиною – внучкою відомого стрийського землевласника Михайла Білецького. Вінчання відбулося у Стрийській Церкві Успення Пречистої Діви Марії 10березня 1907 року при свідках Йосипові Пецковичу та Петрі Дидіву, а благословив шлюб Отець Микола Матковський, про що є відповідний запис (ДАЛО: Ф 201, ОП. 4-а, спр. 7251, стор.130):

Наречений – Stephanus Sadowski conductor viac ferreae, filius p. df. Philippi et Catharinae natac Sielecko Skrebetowycz natusin Silec districtus Sambir et in Stryi platea Mlynarska, №261 nabitais (Степан Садовський кондуктор на залізниці, син покійного Пилипа і Катерини дочки сілецького Скребетовича, народжений 25 грудня 1864 року в с. Сілець Самбірського району і проживаючий в Стрию на вулиці Млинарській, №261, греко-католик).

Наречена – Magdalyna Bielecka, filia p. df. Stephanus et Maria natae Holod, agricolarum loci in Stryi ( Магдалина Білецька, дочка покійного Степана і Марії дочки Голода, землевласника в Стрию, греко-католичка).

Слід відзначити, що діти Михайла Білецького одержали добру освіту і зайняли достойні посади у суспільстві. Найстарший син Степан – батько Магдалини – успадкував родинний маєток і жив з сім'єю у Стрию. Інший син – мітрат Андрій Білецький (1847 – 1926 рр.) – увійшов в історію греко-католицької церкви як папський прелат, генеральний вікарій і офіціял Митрополичої капітули у Львові. Він тричі правив Львівською Архидієцезією: двічі як капітульний вікарій по смерті кардинала Сильвестра Сембратовича і митрополита Юліяна Куїловського, а третій раз – як генеральний вікарій, коли митрополит Андрій Шептицький перебував на засланні в Росії у 1914 – 1916 рр.

Ще один син – отець Микола Білецький – був Долинським деканом і багатолітнім парохом у селі Пациків, а син Теодор закінчив богословський факультет у Віденському унівеситеті. Син Василь служив придворним радником у Новочеркаську. Дочка Розалія вийшла заміж за стрийського землевласника Михайла Бандеру. Їхній внук – Степан Бандера – очолив ОУН і став лідером української нації.

Новостворена сім'я Садовських купила у Стрию ділянку землі на теперішній вулиці Котляревського, де побудувала новий великий будинок з підсобними приміщеннями. Було насаджено сад, розбито клумби і квітники, частина ділянки використовувалася під грядки. Жили в мирі і злагоді, нажили трійко донечок дочекалися зятів, внуків, а Магдалина навіть потішилася трьома правнуками.

Після польської конституції 1921 року, яка відмінила у державі шляхетський стан, а тим паче за часів комуністичного режиму про шляхетсво Садовських майже не згадувалося, поступово імена предків Степана загубилися у тумані минулого. Однак пошуки в архівах, бібліотеках, інтернеті дозволили не тільки відновити родовід Садовських до середини XVII століття, але й встановити походження та вигляд герба Драгомир.

'СПРАВА ПРО ВИЗНАННЯ ШЛЯХЕТСТВА САДОВСЬКИМ-ДРАГОМИР'

Під такою назвою у Державному архіві Львівської області знаходиться папка, що вміщує комплект документів на 45 листах, написаних трьома мовами: латинською, німецькою і польською. Найдавніший – датується аж 1776-им роком. На окремому листі зображено родовід Садовських гербу Драгомир:

Петро – Маріанна Ільницька

Іван – Маріанна Ступницька

Іван – Катерина Кульчицька

І І

Андрій (1794р.н.) – Теодор (1802 р.н.) –

Анастасія Городиська Марія Яворська*

І І І

Іван Антон Пилип (1837 р.н.)

1823р.н. 1826р.н Катерина

Скребетович

Степан

(1864 р.н.)

Нижче резолюція:

'Вписати до книги … №229. 1849'

Від 28 квітня 1846 / Підпис /

* – курсивом автор доповнив родовід гілкою Теодора Садовського

Пошуки в архівних метричних книгах дозволили установити братів Андрія Садовського, адже за віком котрийсь із них міг бути дідусем Степана: Григорій (1797 р.н.), Теодор (1802 р.н.), Іван (1815 р.н.). Дідусем Степана виявився Теодор, який у 1830 році одружився з Марією Яворською. В сім'ї народилося щонайменше восьмеро дітей, серед них – Пилип – батько Степана. Про його народження є такий запис у метричній книзі села Ступниця:

26 вересня 1837 року у домі №84 народився Пилип (Philippus). Родичі (parentes):

Theodorus Sadowski filius Joannis Sadowski nobilis in Stupnica et Chatarina nata de patre Kojalowski de Kulczyce (Теодор Садовський син Івана Садовського шляхтича в Ступниці і Катерини дочки Кояловського з Кульчиць).

Maria Sadowska nata de patre Andrejo Jaworski nobile in Stupnica et Maria de Newiaroskie Jaworska (Марія Садовська дочка Андрія Яворського шляхтича в Ступниці і Марії з Невяровських Яворської). Як бачимо, Пилип Садовський народився шляхтичем і по батьківській лінії, і по материнській. Шляхтич Пилип Садовський оженився на багатій дівчині Катерині Скребетович, яка походила з сусіднього села Сілець. Там молода сім'я замешкала, там у них народився син Степан, якого в побуті стали називати Садовський ректе Скребетович (латинське слово recte перекладається як 'по прямій лінії', тут – по материнській лінії).

Нижче подаються переклади деяких документів зі 'Справи…'. Переклад не дослівний, щоб зберегти по можливості орфографію, тому деякі мовні звороти та пунктуація не зовсім відповідають сьогоденним вимогам.

Лист 4. Слухання у Ц.-К. Суді (переклад з латинської і польської)

02.02.1776

Преамбула

Відбувалося це у Перемишлі, в Цісарсько-Королівському Земському Суді, на чергових слуханнях цього ж Суду у першу п'ятницю по святі Трьох Царів (Богоявлення), себто восьмого січня-місяця, Року Господнього Тисяча Сімсот Сімдесят Дев'ятого.

З'явившись особисто перед цим Цісарсько-Королівським Перемиським земським судом та перед актами цього суду, благочестивий Василій Ільницький надав цьому судові для занесення до актових книг записаний нижче Ресиґнаційний контракт. Надаючи цей Контракт, він просить його прийняти і доручає записати до своїх актів. Керуючись зверненням прохача і загальним правом Королівства, цей Суд прийняв і доручив занести до своїх актів цей Контракт, зміст якого наводиться нижче:

Між шановним панством – подружжям, ясновельможним паном Андрієм та Анною з Ступницьких Яворськими Горошковичами, з однієї і подружжям, ясновельможним панством Іваном Садовським (сином ясновельможного панства – подружжя Петра Садовського та Маріанни Ільницької, він же внук подружжя – ясновельможного пана Івана Садовського та Магдалини Ступницької) та Маріанною зі Ступницьких, з другої сторони – стає дійсним контракт Ресиґнації:

ясновельможне панство – подружжя Яворські, які мають власні добра і успадковані по світлої пам'яті п. Гаврилові Ступницькому Сутурнусі, дідові своєму і батькові ясновельможного пана Михайла і Петра Ступницьких – відпускають ясновельможному панству Садовським четверту частину з долі … в двох місцях, а саме на Масьовій Порі в одному місці і в другому на Блому названому Кути на Масьовій Порі від межі Поповські до межі пана Андрія Яворського на Кутах, також від межі п. Яворського Миколая до межі модерні Донатарії, а це частина , котра успадкована сестрою п. Михайла і Петра Маріанною в селі Ступниця в землі Перемиській за суму Сто чотири Польські Злоті і десять ґрошів (104 зл. 10 ґр.).

Сторони підписують цей документ знаком Святого Христа. Складено в маєтку села Ступниця дня двадцять другого лютого тисяча сімсот сімдесять шостого року (02.02.1776).

Андрій Яворський Горошкович Х (замість підпису – хрестик):

Анна зі Ступницьких Яворська Х:

Ян Садовський Х:

Маріанна Садовська Х:

Самуель Яворський, присутній при цьому Х:

Стефан Кропивницький, присутній при цьому, власною рукою.

Присутній при цьому Єжи Малковський власною рукою.

Б. Городиський, присутній при цьому, власною рукою.

Після занесення копії даного Контракту до цих актів оригінал видано згаданому вище прохачеві.

Видано з Перемиських земельних актів, №152 стор. 37.

А. Полетило, управитель актів /підпис/.

Лист 2. Високій Колегії (переклад з латинської)

До № 510, 29 травня 1789

Високій Колегії Станів!

Прохальний лист Івана Садовського

про підтвердження Шляхетського стану

подано 13 листопада 1789

/підпис/ Кульчицький /адвокат/

Висока Колегіє Станів!

Публічний писар Нєсцецький в четвертому томі свого повідомлення, в параграфі 14-му свідчить, що існує три родини з іменем Садовські, представник однієї з яких (з роду Драгомирів), підписаний нижче прохач, наводить документ Ресиґнації (особлива форма зміни власника спадкової власності) маєтку у Ступниці (Самбірська дільниця), здійсненої відповідно до закону і скріпленою печаткою ./. Цим документом прохач доводить, що Іван Садовський, – син Петра і Маріанни (з Ільницьких) і внук Івана і Магдалини (зі Ступницьких) Садовських – (а його батько) з дружиною Маріанною Ступницькою, придбав був зазначений маєток у Ступниці у спадок; і тепер цим маєтком підписаний нижче дійсно володіє – як син згаданих Івана і Маріанни (зі Ступницьких) Садовських, законне синівство якого потверджує печатка .//. А позаяк посвідчення законного права власності, видане попереднім Міським Судом Перемишля і залишене тут адвокатові для інтабуляції (занесення до офіційного реєстру в актовій книзі), випадково було загублене ще до інтабуляції, і оскільки Висока Колегія Станів (земель Галичини і Володимирії –В.Ш.) наділена від Його Святійшої Величності повноваженнями підтверджувати права власності, то, виходячи з усього сказаного, підписаний нижче, довівши своє походження, і показавши, що повноправно володіє спадковим маєтком у Ступниці, уклінно просить Високу Колегію Станів підтвердити його приналежність до шляхетського родовідного дерева Драгомирів.

З усією шанобливістю,

Іван Садовський

Лист 6 Витяг з церковної книги с. Ступниця (переклад з польської)

дня 19 … 1782 року

Шляхетно народженому тисяча сімсот шістдесятого року місяця листопада дня 13 (13.11.1760) Іванові Садовському синові шляхетно народженого також Івана Садовського і Маріанни Садовської-Ступницької , дочки Михайла Ступницького Сутурнуса видаєм метрику з Церкви імені Святого Юрія села Ступниці, що він хрещений та миропомазаний моїми руками – пароха Ступницького, і на руках шляхетно народженого Григорія Яворського Піскевича і Гафії Трашкевичівни, що я стверджую і підписую дня 19 … 1782 року

Х Степан Трашкевич

Лист 34 Про опікунство (переклад з латинської)

21 серпня 1829

Цісарсько-Королівським шляхетським судом пані Анастасія з Городиських Садовська призначається опікункою своїм зоставленим малолітнім дітям, безсумнівно народженим спільно з покійним Андрієм Садовським: синам Іванові і Антонієві. При цьому вона зобов'язується довірених її опіці малолітніх дітей наставляти на шлях чесності, віри та доблесті, виховувати з них добрих і корисних для держави громадян, вести їх справи у суді і поза судом, дбайливо та добросовісно розпоряджатися майном, що їм належить, і загалом в усьому дотримуватися законів про сиріт.

/підпис/

Лист 42 Свідоцтво про хрещення (переклад з латинської)

дня 4 березня 1845

Цим засвідчую: Року тисяча вісімсот двадцять шостого дня сімнадцятого місяця жовтня в селі Городище в будинку № 15 народилося дитя Антоній від законного подружжя Андрія Садовського та Анастасії Городиської і того ж дня було охрещене й засвідчене у парохіальній церкві велебним Юліаном Подлузьким, місцевим душпастирем. Хресними були Іван Городиський та Франциска Баранецька – шляхетні городищани. Це свідоцтво про хрещення видаю для більшої сили і скріплюю його парохіальною печаткою.

Городище, дня 4-го березня 1845 Симеон де Тужанський, парох Городища

Яків Паславський, декан Мокрянський 13 березня 1845

Лист 36 Свідоцтво про хрещення (переклад з латинської)

дня 8 березня 1845

Свідоцтво про хрещення

Підписаний нижче з боку парохіальної канцелярії Ступницької греко-католицької церкви повідомляє і засвідчує, що у метричних книгах народжених і хрещених (у томі І, на сторінці 38) знаходиться Свідоцтво про народження такого змісту:

Року Спасіння Тисяча Сімсот Дев'яносто Четвертого (1794) дня 4-го місяця липня у будинку № 77 (правильніше – 84) народилося немовля з законного шлюбу. Батьками немовляти є греко-католики Іван Садовський та Катерина Кульчицька – шляхетні мешканці села Ступниця. Немовля це велебний Степан Трашкевич, колишній Ступницький парох, зазначеного вище дня охрестив Андрієм і засвідчив це.

До хреста тримали шляхетні ступницькі мешканці Іван Городиський та Марія Городиська. Для достовірності і чинності цього видаю дане Свідоцтво, належним чином списане з Оригіналу, скріплене церковною печаткою і власноручно підписане. –

Ступниця, дня 8-го березня 1845. – Даміан Гнатишак

місцевий капелан греко-католицький ступницький

Див. далі

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР Тема: Садовські гербу Драгомир

Лист 37 Додаток (переклад з латинської)

дня 12 березня 1845

Додаток

До легалізації свідоцтва про народження і хрещення Андрія Садовського, виданого йому 8-го березня 1845. –

Підпис велебного Даміана Гнатишака, місцевого капелана у Ступниці у цьому метрикальному витязі, виданому Андрієві Садовському, є правдивий.

З боку Мокрянської /?/ деканальної канцелярії хранитель, дня 12 березня 1845.

Яків Паславський, Декан Мокрянський

Лист 18 Просьба (переклад з польської)

дня 26 квітня 1846

Високому Цісарсько-Королівському Відділу Станів Галичини і Володимирії.

Підписана Декретом Високого Ц.-К. шляхетського суду дня 21 серпня 1829 року Мати стала опікункою по світлої пам'яті Андрію Садовському, померлому батькові малолітніх синів Івана і Антона спільно з співопікуном – їхнім дідом Іваном Садовським, що представив офіційне посвідчення, видане Ц.-К. відділом, і метрику, яка доводить, що він є батьком Андрія Садовського і дідом вищезгаданих Івана і Антона Садовських. А оскільки в метриках померлого Андрія Садовського бракує шляхетського звання Драгомир, як це звучить в посвідченні його батька Івана Садовського, то я покірно прошу свідків Івана Яворського Горошкевича і Степана Волошинського підтвердити, а Окружний Ц.-К. уряд викликати вище названих свідків, які добре пам'ятають, що Іван Садовський Драгомир, на особу якого є згадане офіційне посвідчення, був батьком Андрія Садовського, на комісіювання з метою поновлення права на вживання титулу Драгомир згаданими малолітніми, щоб вони були вписані в шляхетський почет, а також щоб метрики були доповнені відсутніми шляхетськими званнями Драгомир; як також щоб акт з пресвітлого Окружного Ц.-К. уряду був пересланий до Високого Ц.-К. відділу земель Галичини і Володимирії.

Городище дня 26 квітня 1846

Мати і Опікунка Настазія з Городиських заміжня Садовська з дому Яворська +

Стефан Чайковський Тимкович / підпис /

Співопікун

+ Іван Яворський

+ Степан Волошинський

(Мати і опікунка Анастасія Яворська, свідки Іван Яворський та Степан Волошинський замість підпису поставили 'хрестик', а Іван Садовський, народжений у 1760 році, був грамотний і поставив власноручний підпис – В.Ш.)

Лист 19 Просьба (переклад з польської)

28 квітня 1846

До Високого Ціс.-Кор. Відділу

Станів Галичини і Володимирії

Уклінна просьба

Настазія з Городиських заміжня Садовська з дому Яворська, власниця частки в селі Городище Самбірського округу, Мати і Опікунка по св. п. Андрію Садовському, померлому батькові малолітніх синів Івана і Антона Садовських спільно з співопікуном Степаном Чайковським Тимковичем уклінно просять про ласкавий виклик до Ц.-К. Окружного уряду на комісію в справі браку шляхетського звання як у метриці померлого батька, так і малолітніх, визначених прикликаних свідків для з'ясування справи з метою добитися поновлення права на вживання малолітніми шляхетського звання.

Посилання: Ориг: чотири штуки 510 – 1789

Лист 22 Просьба (переклад з польської)

дня 24 грудня 1846

Президії Пресвітлого Ц.-К. Окружного уряду

Згідно з розпорядженням Пресвітлого Окружного уряду від дня 29 вересня 1846 до №16879 підписана резолюція. Мати і опікунка малолітніх синів Івана і Антона Садовських подає Декрет опіки в оригіналі і уклінно просить про проведення комісіювання свідків щодо відсутності запису в Метриках Хрещення про шляхетське походження (Івана і Антона – В.Ш.) і отримання необхідного сертифікату від Високого Відділу

Городище дня 24 грудня 1846

Настазія заміжня Садовська з дому Яворська +

Лист 23 Просьба (переклад з польської)

24/12 1846

24/12 846

До Пресвітлої Президії

Ц.-К. Окружного уряду в Самборі

Уклінна просьба

Настазія заміжня Садовська з дому Яворська з Городища Мати і Опікунка малолітніх синів Івана і Антона Садовських передає в розпорядження резолюцію Ц.-К. Окружного уряду і Декрет опіки в оригіналі з Високого Суду і уклінно просить про започаткування комісіювання свідків щодо відсутності шляхетських звань в Метриках Хрещення і виклик їх (свідків – В.Ш.) до Високого Відділу.

Посилання оригінальне додається

Одна штука

Лист 31 Подання (переклад з польської)

10 лютого 1849

Самбірський Цісарсько-Королівський Окружний уряд пересилає протокол зізнань свідків допитаних під присягою в справі шляхетського походження Івана і Антона братів Садовських мешканців села Городища.

подано дня 10 лютого 1849

Лист 33 Подання (переклад з польської)

10 березня 1849

№ 81 3720 Ц.-К. Фіскальний уряд захоче по ознайомленню з справою висловити свою думку.

Високий уряде Станів!

Справжній родовід прохачів Івана і Антона – дітей шлюбної пари Андрія Садовського і Анастасії з Городиських, а у другому ступені від також шлюбної пари Івана Садовського і Катерини з Кульчицьких підтверджують Метрики Хрещення, записані в повністю правомочній формі. Також немає жодного сумніву, що дід прохачів з Іваном Садовським Драгомир, який в Станових Метриках записаний в формі XV на стор. 310 як син Івана і Маріанни з Ступницьких є одною і тою ж особою, а гідні довіри свідки, допитані під присягою перед Ц.К. Окружним Самбірським урядом (протоколи від 12 жовтня 1847 і 17 січня 1849) зізналися, що не тільки прохачів і їхніх родичів і дідів, але й прадіда і прабабку особисто знали, що всі (Садовські –В.Ш.) мешкали в Ступниці і що їм приналежить шляхетське звання Драгомир, що все повністю співпадає з Становим Актом до L. 510 від 1789 року.

Тому Королівська Прокураторія вважає, що прохачам може бути виданий сертифікат шляхетства.

У Львові дня 28 березня 1849 /підпис/

Лист 45 Сертифікат Шляхетства (переклад з польської)

13 квітня 1849

……..403.1846

Прокуратура фіскальна погоджується видати сертифікат шляхетства для Івана і Антона братів Садовських

СЕРТИФІКАТ ШЛЯХЕТСТВА

Відділ Станів Королівств Галичини і Володимирії засвідчує, що Іван і Антон Садовські, – народжені між собою брати, мешкають в Городищу Самбірського Округу, сини Андрія і Анастасії Городиської, внуки Івана і Катерини Кульчицької, котрий Іван є сином Івана і Маріанни Ступницької, записаного в шляхетських Метриках Галичини Т15 ст. 310 приналежним до герба Драгомир, – належать до лицарського стану Королівства Галичини і Володи–мирії і в тій якості занесені в ці книги …Т…ст.

З Ради Ц.-К. відділу Станів Галичини і Володимирії.

Львів дня 4/7 1849

Пане архівісте заімматрикулюйте (внесіть до офіційного списку – В.Ш.) належним чином

до вписування занотовано /підпис/

На вимогу в двох екземплярах

ВИСЛІД

З історичних хронік відомо, що Садовські гербу Драгомир походили з Краківського воєводства. Зараз неможливо з'ясувати, якої національності були предки цього роду (та й національності почали розрізняти не так давно). Нагадаю лише, що Польща вступила на історичну арену в ІХ – Х ст. Перший польський монарх Мешко І (960 – 992рр.) завоював частину Малої Польщі, а король Болеслав Хоробрий (992 – 1025 рр.) приєднав до Польщі Краків у 999 році. Отже, ці території (сучасну краківщину) тоді населяли не поляки, а скоріше предки українців, до яких, очевидно, належали Садовські.

Польські джерела вважають, що назва Drogomir, Drogmir, Dragomir, Drahomir, Drohomir, Dargomier виникла від старопольського чоловічого імені, складеного з двох частин: Drogo – ('дорогий') і mir – ('мир, спокій, добро'). Це слово також могло означати 'той, кому дорогий мир'. Слід зауважити, що у польській мові немає поширеного слов'янського слова 'друг', а вживається тільки слово 'przyjaciel'. Тому й пояснення у них лише одне і тільки на польський лад.

Але існує інше – українське, ближче до істини, – пояснення походження назви гербу Drahomir, що його можна знайти у книзі Михайла Терлецького 'Контури роду Драго-Сасів' (видавництво 'Центр Європи', Львів 2005, стор. 18): 'Стосовно іншої частини назви Драго-Сас Ф. Пєкосінський у книзі 'Rycerstvo Polske w srednich wiekach' стверджує, що назва Драг походить від імені, а '... вся шляхта, котра ним послуговується, походить від пануючої династії слов'ян Драгів'. Він також наводить короткий родовід князів, серед імен яких немає німецьких, угорських чи волоських, а тільки слов'янські: Драг, Задраг, Драговид (дуже схоже на Драгомир – В.Ш.). Імена легендарних князів з династії Драгів не є повністю вигаданими. У більшості випадків вони мають відповідники, можливо не зовсім точні, серед правителів лужицьких, ободритських, сербських та інших західнослов'янських земель. Корінь 'драг' – з хорватської 'друг', а 'драги' – други, друзі, побратими. Ось що з цього приводу зазначає дослідник роду Драго-Сасів І. Волчко-Кульчицький: 'Драги – други, на початках патріархальних відносин – це молодіжна громада вихідців із задруги – територіальної общини зі спільним землеволодінням, обробітком землі, спільним харчуванням, одягом, власністю, доходами тощо. В часи розкладу патріархальних відносин термін 'драга' означав частину постійної княжої бойової дружини (драга-дружина – В.Ш.) зі своїм провідником. Така бойова одиниця безвідмовно виконує розпорядження провідника, вся слава спадає виключно провідникові, іменем якого називаються всі, хто йому підпорядкований'. Якщо перший енергійний організатор бойових дружин зі слов'янського роду Драгів став провідником 'драги' у Саській землі, то це і призвело до утворення остаточної назви Драго-Саси. До організації бойових одиниць – драг – лужичан змусила потреба в захисті своїх посілостей від німецьких феодалів' (кінець цитати).

Враховуючи вищенаведене, можна зробити певні висновки:

Висновок перший – якщо 'перший енергійний організатор бойової дружини', який став провідником слов'янської 'драги', називався Мир (або 'драга' походила з території, що називалася Мир), то це могло призвести до утворення остаточної назви Драго-Мир. Як відомо, герб Драгомир якраз і був заснований після битви з німецькими нападниками на Псячому полі, яка відбулася в 1109 році.

Висновок другий – підтвердженням українства Садовських гербу Драгомир служить той факт, що, на жаль, українська шляхта досить масово ополячувалася і русифіковувалася, проте не було прикладів зворотньої дії. Тому можна з певністю стверджувати, що шляхетський рід Садовських гербу Драгомир від початку був і залишився українським.

Висновок третій – патріархами роду Садовських, чиї імена збереглися в архівних документах, фігурують греко-католики Іван Садовський та Магдалина Ступницька, народжені ще за часів козаччини у середині XVII століття. Їхнього внука Івана Садовського, народженого 1709 року, батьки Петро Садовський та Маріанна з Ільницьких хрестили у греко-католицькому храмі св. Юрія села Ступниця на Самбірщині, що свідчить про давню українськість роду Садовських гербу Драгомир.

Висновок четвертий – Садовські гербу Драгомир з давніх-давен одружувалися виключно з представниками української шляхти гербу Драго-Сас, які проживали на Самбірщині: Городиські, Ільницькі, Куїловські, Кульчицькі, Сілецькі-Скребетович, Ступницькі, Яворські, що теж свідчить про давню українськість роду Садовських.

Герби ДРАГОМИР

З книги 'Herbarz Polski' Kaspra Niesieckiego, 1839 r., Tom I, s.400-401.

Опис герба

Герб належить до групи гербів, які надавалися королем Болеславом ІІІ Кривоустим (1102-1138) під час польсько-німецьких воєн.

На червоному полі мають бути три ноги в лицарському спорядженні з острогами, всі між собою спаяні, на шоломі – три страусячі пера.

Різні дослідники дають схожі пояснення про походження цього герба: якийсь лицар Драгомир втратив п'ятьох синів у битві з німцями на Псячому полі, яка відбулася в 1109 році. Інших трьох синів Драгомира з покаліченими в тій же битві ногами припровадили до короля Болеслава Кривоустого.

Щоб втішити засмученого батька, король не тільки обдарував його великими маєтностями, але й надав його потомкам цей герб.

До герба Драгомир належали:

Драгомир, Кікуль, Куліковський, Потриковський, Роматовський, Садовський.

Садовські гербу Драгомир походили з Краківського воєводства.

* * *

З книги 'Herbarz Polski i imionopis zasluzonych w Polsce ludzi wszystkich stanuw i chasuw', 1855 r. Tom I, s.137 I Tom II, s.36.

Опис герба та інша інформація аналогічні. Але ноги на гербі мають дзеркальне зображення.

* * *

В Сандомирській пам'ятці ('Pamietnik Sandomierski') трохи інша легенда про походження герба: два сини лицаря Драгомира загинули, а три дістали поранення ніг. Решта співпадає.

Ще одна легенда: в битві на Псячому Полі взяв участь лицар Драгомир разом з трьома своїми синами, кожний з яких втратив під час битви ногу. Винагороджуючи розпач батька, мужність і отримані синами рани, князь Болеслав ІІІ Кривоустий надав родині герб, а також обдарував усіх земельними наділами.

* * *

З інтернету: http//genealog.home.pl, Вікіпедія та інші інтернетматеріали

Опис герба Драгомир має доповнення: ноги срібні, зігнуті в колінах , спаяні стегнами в середині поля (щита) і укладені в зірку (триквестр).

Існує чотири різновиди (видозміни) цього герба:

Драгомир (Drogomir)

Драгомир-різновид (Drogomir Odmiana)

Кікуль (Kiku?)

Золотогомільчик (Z?otogole?czyk)

Драгомир – родини, що зараз належать до цього герба: Драгомири, Ґросицькі, Кікулі, Куліковські, Лятославські, Нєстени, Нєтени, Роматовські (Drogomir, Grosicki, Kiku?, Kulikowski, Latos?awski, Niesten, Nieten, Romatowski).

Драгомир-різновид – на шоломі замість трьох страусячих пір'їн знаходиться срібна зігнута в коліні нога з острогою. До цього герба зараз належать: Петирковські, Потирковські, Раматовські, Рдультовські, Роматовські, Роментовські, Ромотовські, Садовські, Ушаки (Petyrkowski, Potyrkowski, Ramatowski, Ramotowski, Rdultowski, Romatowski, Rom?towski, Romotowski, Sadowski, Uszak).

Кікуль – ноги срібні, зігнуті в колінах , спаяні стегнами в середині поля (щита) розетою, середнє страусяче перо червоного кольору. До цього герба зараз належать: Ґардинські, Кіколі, Кікулі, Кікули, Кулики (Gardy?ski, Kiko?, Kikul, Kiku?, Kulik).

Золотогомільчик – на голубому щиті срібна зігнута в коліні нога з острогою. Все інше без змін. До цього герба зараз належать родини Хжановських і Юрських (Chrzanowski i Jurski).

* * *

Матеріал із Вікіпедії – вільної енциклопедії.

Герб Драгомир ( Drogomir) – http://ru.wikipedia....>польський http://ru.wikipedia....>дворянський http://ru.wikipedia....>герб. Деякі із http://ru.wikipedia....>родів цього герба включені в http://ru.wikipedia....> 'Гербовник дворянських родів Російскої імперії'.

З 'Гербовника дворянских родов Всероссийской империи' за 1831 рік

В червоному полі три ноги в броні, з зігнутими колінами, стегнами з'єднаними посередині щита. Поверх шолому три страусячі пера. Послуговуються ним: Куликовські, Куліговські і Рамотовські.

Див. далі

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР Тема: Садовські гербу Драгомир

Інші зображення герба Драгомир

До цього зображення теж існує легенда про загибель п'ятьох синів Драгомира у битві з німцями, після чого засмучений батько з плачем звернувся до короля Болеслава Кривоустого: ці злі люди загубили моїх синів, з якими я тобі служив, п'ятьох побили, трьох, ще живих, покалічили і вони будуть вічними жебраками, якщо ти сам їм не допоможеш. Розрадивши його, доблесний король обдарував батька з синами значними маєтностями і надав на вічні часи їм і їхнім потомкам цей знак. Від них пішли інші роди, насамперед:

Петриковські – великі мужі в Мазовше.

Роматовські з Мазовше, один з яких залишив потомство у Краківськім воєводстві – синів і дочку Лютославську (тут виразно видно, що шляхетський стан передається нащадкам і по чоловічій, і по жіночій лінії: потомки Лютославського і Роматовської – Лютославські – належать зараз до герба Драгомир – В.Ш.).

Садовські у Краківськім воєводстві, Кікулі в Прусах і Козлові.

І ще багато родів у різних воєводствах, про які невідомо через давність. Автор вважає, що цей герб започатковано не в Польщі, а він є прибульцем з чужих країв.

До цього герба зараз належать: Chotnawski, Dragomir, Drogomir, Gorsicki, Kikul, Kulikowski, Kwiatkowski, Latos?awski, Lutos?awski, Nichten, Potrykowski, Ramotowski, Raube, Romatowski, Rom?towski, Romotowski, Rouba, Sadowski, Szaci?o, Wekier.

* * *

Прізвища осіб, які послуговуються гербом Драгомир: Chotnawski, Dragomir, Drogomir, Gorsicki, Kikul, Kulikowski (4 os.), Kwiatkowski, Latos?awski, Lutos?awski, Nichten, Potrykowski, Ramotowski, Raube, Romatowski, Rom?towski, Romotowski, Rouba, Sadowski, Szaci?o, Wekier (всього прізвищ родин: 20).

* * *

Автором цього зображення герба Драгомир є художник і геральдист Даріуш Вишневський. Можна замовити друковані зображення високої якості формату А3, А4, А5.

* * *

Сучасне скульптурне зображення герба Драгомир

* * *

З інтернету: http//search.live.com/ Drogomir: mein Stammwappen?

Якийсь пан Ґреґ у пошуках своїх коренів з'ясував, що його предки належали до герба Драгомир. Ознайомившись з описом , він подав у інтернет цей малюнок, вважаючи що саме так має виглядяти герб Драгомир. Хоча цитуючи опис згадав, що окрасою герба є три страусячі пера, але на малюнку вони чомусь відсутні.

Ще деякі зображення гербів Драгомир

* * *

Інші назви герба Драгомир – Борим, Борима, Дорогомір (Borzym, Borzyma, Drogomier).

На закінчення можна додати, що герб Драгомир описаний також у французькій геральдиці під редакцією Б. Ретспата.

* * *

Емблема 'Три коліна' або 'Тринога' – це символ сонця, могутності життя.

За стародавніх часів емблему особливо пов'язували з Сицілією, при цьому 'сицілійські коліна' були голі з головою Медузи у центрі щита. Подібний символ був також популярний між кельтами і нормандськими племенами в північно-західній Європі.

З інтернету http://www.stadt-fue...>http://www.stadt-fue...

'Триноги' використовувались і в символіці німецьких міст. Зліва зображено міський герб середини дев'ятнадцятого століття.

Герб, головною ознакою якого були три з'єднані в центрі щита ноги, відомий у Німеччині з 1286 року.

Герб острова Ман

Існує ще один герб зовні подібний на Драгомира – це герб англійського острова Ман (мовлячи більш точно: герб Її Королівської Величності на право острова Ман). Герб є збільшеною версією традиційного герба, який містить в собі три ноги, з'єднані стегнами на червоному полі, з двох сторін щит тримають сокіл і крук, над щитом розташована корона, а внизу – стрічка з написом 'куди не кинеш, там це буде'.

Спрощений знак 'Трьох ніг' був вибитий ще в X столітті на монетах царства Норс Короля Анлаф Куаран, влада якого сягала Дубліна і острова Ман. Імовірно, пізніші королі Ман були колишньою гілкою тієї самої династії.

Триноги також використовувалися :

· Мікенійські чаші (5 ст. до Р. Х.)

· Сицілійські монети (4 ст. до Р. Х.)

· Корпоративний герб Празьких шевців (16 ст.)

· Корпоративний герб шевців у Моравії (1639/40)

· Лицар з Богемії (біля 1360)

· Ульмський ювелір Пепфенгаузер (1720)

ГЕРБИ

З інтернету: http://likbilsfrare....

Герб – (слово взяте від нім. Erbe – спадкоємець, спадщина) – розпізнавально-бойовий знак, що виник з героїчної символіки або знаків власності і успадковується. Від ХІІ ст. створюваний згідно з точними геральдичними правилами. Виконує функцію відрізняти особу лицарського стану (пізніше шляхетського), а також родини, роду, церковної, міщанської, селянської організації, ремісничого цеху, корпорації, міста, територіальної одиниці або держави.

ШЛЯХЕТСЬКИЙ ГЕРБ

Шляхетським гербом називаємо характерний родовий знак, створений згідно з визначеними геральдичними правилами. Герб є неповторним, однак ним можуть послуговуватися багато родин, що в результаті може привести до створення кількох різновидів одного герба (наприклад: Драгомир, Драгомир-різновид, Кікуль, Золотогомільчик – В.Ш.). Одним гербом можуть користуватися і родини, які не є родичами, але служили в одному військовому підрозділі, що мав свій герб (хоругву), а також в певній мірі завдяки правовій можливості т. зв. усиновлення гербової особи, нобілітованої її патроном шляхетського стану з генеалогічною лінією давнього гербового роду. Таке можливе тільки в Польщі. В інших європейських країнах даним гербом послуговується одна родина. Хоча відомі також ситуації, коли група родин з різними прізвищами, але спільного походження послуговується одинаковими гербами, як в Польщі.

Історично шляхетський герб виник найдавніше, тому саме навколо нього сформувалися геральдичні правила. Група шляхетських гербів найчисельніша, але разом з ними виникали інші герби – міщанські, корпораційні, міські, державні.

Від ХІІІ до ХVIII століття використовувалося слово клейнод, що означало шляхетський герб. Назвою гербовні окреслюють родини, які послуговуються даним гербом або його різновидом. Раніше функціонував вислів клейнодні.

Опис герба

Опис герба повинен бути короткий і однозначний. Мова повинна бути настільки зрозумілою, щоб, користуючись описом, можна було намалювати герб. Гербова емблема, її частини і додаткові елементи описують особу або інституцію, що послуговується гербом. Окремі елементи герба можуть символізувати надані сувереном посади і достоїнства. Можуть також символізувати особливі риси власника герба, роду або інституції

Геральдичний шолом

Це визначення може означати елемент, розташований безпосередньо над гербовим щитом (полем). В польській геральдиці шоломи не мали великого значення (їх форма і символіка). Натомість, в геральдиці Європи асоціювалися (оскільки геральдичні корони увінчували шоломи чи іноді ставилися безпосередньо над щитом) зі званням, древністю роду, і аристократичним титулом.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ГЕРБІВ

Звичай застосовування гербів розвинувся в середні віки і бере свій початок з відзнаки бойового лицарського відділу, який був основнною військовою одиницею під час проведення битв. Коли на полі бою появилася важка кавалерія, озброєння стало одинаковим, а шоломи закривали голову й обличчя і розпізнавання окремих лицарів стало неможливе. Тому почали вживати прапорець відповідного кольору з бойовим знаком, навколо якого збиралися воїни даної дружини. Саме цей знак переходив на різні частини лицарського озброєння, насамперед на шолом і щит. Поступово бойово-розпізнавальний знак діставав значення як символ командира. Від ХІІІ століття герб стає знаком належності до даної землі і пана, а не індивідуальним атрибутом. Геральдичне право творилося між ХІІІ і ХІV ст. В цей період знак став ознакою належності до шляхетського стану. Окрім того, герби починають вживати міста, церковні корпорації, ремісничі цехи. У другій половині ХІV ст. виникла нобілітація, яка згідно з правом дає можливість заробити володарство (шляхетство) шляхом затвердження нових гербів.

Ранг герба

Великий герб – особливо урочистий, на ньому зображені всі елементи.

Середній герб – зображено частину належних елементів.

Малий герб – зображено тільки необхідні елементи, часто лише щит з емблемою.

ШЛЯХТА

Витяг з книги: 'Енциклопедія Українознавства', Т 10, стор. 3880 – 3884, Наукове Товариство ім. Шевченка, Львів – 2000.

'Шляхта – упривілейований, провідний (на подобу Adel у Німеччині й noblesse у Франції) стан суспільства у Польщі, Литві та на українських і білоруських землях, що входили у XIV—XVIII ст. до складу Великого Князівства Литовського чи Речі Посполитої; деякі елементи шляхти мали місце в гетьманській державі, на окупованих українських землях у складі Російської Імперії чи Австрії, Угорщини і Молдавії. Назву шляхта запозичено з чеської «slechta» (по-польськи szlachta), яка походить від горішньо-німецького Slacht (сучасне Geschlecht – рід, порода) і вживається для означення провідної верстви суспільства, що виникла й оформила себе в Польщі у ХІІІ—ХІV ст. Свій початок шляхта бере від лицарства, яке посідало «jus militare» (право військового) та право наслідства «jus hereditarium» і вважалося шляхетним (nobilis). Шляхта становила нижчу верству, на відміну від вищої касти, т. зв. можновладців – магнатів, панів, а на українських землях – князів і бояр. Шляхта була зобов'язана відбувати військову службу, за що уряд надавав їй різні привілеї: звільнення від податків, залежности від місцевої адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою і поповнювалася вихідцями з селянства, духовенства. Шляхта постійно збільшувала свою ролю в державі, зміцнюючи станові права використанням сприятливих політичних і соціальних ситуацій. У боротьбі проти великих землевласників, які прагнули до феодальної роздріблености, королі Польщі для утворення централізованої держави шукали допомоги у шляхти. За допомогу королеві шляхта здобувала низку привілеїв. Король Людовік І Анжуйський надав шляхті т. зв. кошицький привілей (1374 р.), яким за несення військової служби звільняв її від усіх повинностей, крім сплачування поземельного податку по 2 гроші з лану, надавав їй фіскальний і судовий імунітет на землі, як також право на державні посади: воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо. Від цього часу шляхта поступово перетворювалася на окремий стан, що ставав спадковим і одностайним, мав включати як великих феодалів (панів, баронів), так і масу лицарів (гусегzу, milites) чи середніх і малих землевласників, які відрізнялися від решти населення правом мати власний герб. Згодом шляхта посилила свої впливи в місцевих соймах, а Краківський привілей 1433 р. гарантував їй особисту недоторканість. Скориставши з трудного становища короля Казіміра IV Яґеллончика у війні з Тевтонським орденом, шляхта здобула нові привілеї (Цереквіцький привілей), підтверджені Нешавським статутом (1454 р.), на основі якого за шляхтою закріплювалося законодавчі права: через шляхетські сойми вона брала участь у виданні законів, вирішувала питання про війну і мир, звільнялася від королівського суду. Цей статут касував також виключне право магнатів на вищі державні посади й на обмеження прав міст. 1496 р. король Ян Ольбрахт статутом у м. Пьотркові (Piotrkow) узаконив прикріплення селян до землі, звільнив шляхту від оплати мита при довозі закордонних товарів. Бояри у Галичині були 1430 р. зрівняні у правах з польською шляхтою, згодом частина з них була польонізована, інші перейшли на Волинь і Поділля, так що у XVIст. в Галичині не стало боярських родів, збереглася при українстві тільки дрібна шляхта.

У XVI – XVIII ст. права шляхти у політичному житті Речі Посполитої набирають більшої ваги, а своєю конституційною боротьбою шляхта послаблює державний організм. 1573 р. король Генріх Валюа узаконив права шляхти брати участь у виборах короля та, надаючи їй поширеної влади, перетворив Польщу на шляхетську республіку (rzeczpospolita szlachetska). Встановлення закону «liberum veto», за яким всі рішення сойму могли бути прийняті тільки при однозгідності всіх послів, допровадило до анархії і занепаду Польщі, що при кінці XVIIIст. закінчилося її поділами.

На українських землях у складі Великого Князівства Литовського, де панували феодальні відносини, вплив на шляхту мали політико-соціальні відносини і законодавство Польщі. Польська модель шляхти впроваджувалася польськими королями або великими князями шляхом привілеїв чи правними кодексами. Крім втручань з боку Польщі, трудність у Великому Князівстві Литовському полягала в тому, що тут існували дві категорії провідної верстви: литовська, яка скоро стала католицькою і українсько-білоруська, яка була православною. Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською шляхтою, а якщо надавали певні привілеї й руській (українській і білоруській) шляхті, то тільки тоді, коли потребували її допомоги чи боялися бунту. Номенклатурно тут уживалися назви: князі, бояри (традиція і континуїтет Київської Руси), але також barones, nobiles, zemianie, шляхта (для поляків).

Після Кревської унії (1385 р.) Яґайло Ольґердович перейшов на католицизм і надав 1387р. привілей шляхті-боярам (armigeris sive bojaris), які переходили на католицизм. Польсько-литовська унія в Городлі (1413 р.) надавала нові права литовській шляхті, перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, члени якого мали владу на основі походження, приналежности до певного роду. Шляхтичі мали бути католиками, мали свої герби. 1430 р. підтриманий українськими і білоруськими маґнатами Свидригайло Ольґердович був іменований Великим князем литовським, але два роки пізніше його замінено Жигмонтом Кейстутовичем, який зрівняв 1432 р. православних бояр у правах з католицькою шляхтою. Остаточне зрівняння у правах руських і литовських князів і бояр (principibus et boiaris tam Lithuanis quam Ruthenis) здобуто привілеєм 1447 р. Права литовсько-руської шляхти були доповнені й поширені привілеями 1492 р. і 1506 р. 1501 р. і 1509 р. надано локальні привілеї для Волині «князям, панам, земянам і всій шляхті» (перші 2 категорії визначали високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну роль відігравали пани, на Волині цю роль мали княжі роди Острозьких, Санґушків, Чарторийських, Збаразьких, які посідали величезні латифундії. До кінця XVI ст. більшість волинських маґнатів були українці; на протязі XVII—XVIII ст. вони полонізувалися.

Права і привілеї шляхти були кодифіковані у литовських статутах й затверджені у трьох редакціях: 1529 р. – визначено потрібні умови для зачислення до шляхетського стану, в якому перевагу мали магнати; 1566 р. – поширено привілеї рядової шляхти, до сойму були введені її представники; 1588 р. – закріплено привілеї шляхти і закріпачено селян. Ця редакція статуту визначила, що шляхетські «вольності й привілеї» набуваються не через посідання маєтків, лише «за явними значними и рицерскими послугами мужством, оказаним против неприятелем», тобто шляхетсько-лицарське право на землю здобувалося «мечем».

Після Люблінської унії (1569 р.) до польської корони приєднано українські землі: Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину, на яких місцеву шляхту зрівняно у правах з польською. На новоздобуті українські землі почали прибувати польські пани: магнати Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Каліновські, які тут здобували великі латифундії. Помічною для польських панів була місцева чи зайшла шляхта. До початку ХІХ ст. на Україні лишилося мало неполонізованої української шляхти, переважно дрібна, бо заможна була в більшості спольщена. Полонізація української шляхти почалася від Люблінської унії, вона набрала интенсивности за короля Яна Казіміра, який 1649 р. заборонив некатоликам доступ до сенату і староств, а постанова сойму 1712 р. ставила їх поза законом. Не зважаючи на всі ці загострення, українська православна шляхта продовжувала існувати, доказом чого є додаток до договору між Польщею і Росією 1775 р., в якому сказано, що шляхетські православні роди повинні користатися такими ж правами, як і католицька шляхта. На Правобережжі (Волинь, Київщина, Поділля) полонізація шляхти продовжувалася і після розборів Польщі, за царського режиму до 1825 р. За підрахунками «Временной Коммиссии для разбора древних актов» у 1860-их рр. на Правобережжі тільки одна десята шляхти походила з корінних поляків, решта була українського роду, яка в різний час переходила на католицизм. Тимчасова комісія знайшла 711 шляхетських родів українського («русского») походження, подаючи точні дані про час переходу на католицизм для 140 родів (1 до 1569 р., 10 у 1569 – 1600 рр., 48 у 1600 – 1650 рр., 40 у 1650 – 1700 рр., 41 у 1700 – 1767 рр.). У Галичині при українстві лишилися роди шляхти: Балабани, Чолганські, Демидецькі, Яворські, Драгомирецькі, Гошовські, Кульчицькі й ін. На початку XVII ст. на Львівській землі начислялося 628 українських шляхтичів, а на Перемиській 1 000. Більшість з них так збідніли, що не мали навіть власного коня, коли йшли до війська. На Холмщині й Підляшші українська шляхта спольщилася ще в XV ст., тоді як на Поділлі вона збереглася як службова шляхта при замках до XIX ст. Загальному процесові полонізації підпала також українська шляхта на Київщині й Брацлавщині; вона найкраще зберегла себе на Волині.

Після 1569 р. значення української шляхти як провідної верстви маліло, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінувала польська шляхта. Однак вона виявляла свою окремішність на відтинку конфесійному і частково судовому (існування вищої судової інстанції – Луцького трибуналу). Українська шляхта виступала на оборону Православної Церкви на соймах і соймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського (05.04.1641), при обранні митрополита Київського Сильвестра Косова (25.02.1647), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сойм послам від шляхти воєводства Волинського (13.09.1646). Серед лідерів української православної шляхти, що визначилися в обороні православої віри були Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, а серед церковно-культурних діячів: Є. Плетенецький, Балабани, 3. і М. Копистенські, А. Кальнофойський та ін. Багато вихідців з української шляхти відіграли визначну роль серед козацтва: Д.Вишневецький, К. Косинський, П. Сагайдачний, Михайло Хмельницький. Згідно з М. Грушевським, шляхта «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи – його мозок».

Див. далі

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР Тема: Садовські гербу Драгомир

Частина шляхти на Україні, більшість якої була сполонізована, взяла участь у революції гетьмана Б. Хмельницького, включила себе в нове політичне життя, допомагаючи Хмельницькому творити козацьку державу. На початку революції шляхта втратила свої землі, але згодом дістала універсали, якими затверджувалися права на землі, за умови, що «захоче хто з шляхти з нами хліб їсти... та Військові Запорозькому послушний буде» (1649р.); тому Хмельницький наказував, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство і підданство своїм панам». Новостворена покозачена шляхта, яка мала державний досвід, працюючи передше на посадах у Речі Посполитій, стала основою для українського державного апарату: дипломати, військові, писарі, судді. Серед керівників гетьманської держави Хмельницького були: І. Виговський, М.Кричевський, Ю. Немирич, С. Мрозовицький-Морозенко, Д. Нечай, Г. Гуляницький, А.Жданович та ін. У козацькому реєстрі, укладеному по Зборівській угоді (1649 р.), нараховувано 750 шляхетських родів і близько 1500 осіб (В. Липинський; А. Ролле нараховував 450 родів і 2500 осіб). Є й інші реляції про шляхту в лавах війська Хмельницького: 7 000 (рукопис Чорторийських) чи 6 000 («Акты ЮЗР»).

Після Хмельницького шляхта продовжувала відігравати певну роль в гетьманській державі, однак вона не створила окремої провідної верстви. Натомість на Гетьманщині у XVII – XVIII ст. постало Значне військове товариство, що складалося з колишніх реєстрових козаків, колишніх українських шляхтичів і заслужених козаків. Правне становище Значного військового товариства нагадувало статус шляхти, його члени були зобов'язані виконувати військові і адміністративні доручення, нести військову службу. Вони мали привілей володіти населеними маєтностями, брати участь у старшинських радах і в державному законодавстві. Товариші підлягали вищим інстанціям козацького судочинства, а 1763 р. був відновлений шляхетський суд. З XVIII ст. виявилася тенденція серед Значного військового товариства перетворитися на замкнену і спадкову станову групу, однак з ліквідацією автономії Гетьманщини в 1780-их рр. Товариство ліквідовано, а частину його членів зараховано до російського дворянства. У кодексі «Права, по которым судится малороссійскій народ» (1743 р.) визначено шляхетський стан на Україні, приналежними до якого вважали тих, що походили від предків шляхтичів, через народження чи отримання шляхетства за польської влади. До шляхти прирівнювано людей «козацького стану», себто козаків, записаних у реєстри.

Як опір проти шляхетсько-маґнатського панування на Правобережній Україні під Польщею виник у XVIII ст. рух українського селянства Гайдамаччина, який набрав найбільших розмірів 1768 р. за т. зв. Коліївщини, коли повсталі селяни-кріпаки винищили тисячі польської шляхти.

Після поділів Польщі при кінці XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Російської Імперії, місцеву шляхту зрівняно в правах з російським дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядками царського уряду. До 1825 р. польські магнати і шляхта лишалися панівною верствою, яка спромоглася на значні здобутки в культурно-освітницькій ділянці (Кременецький ліцей тощо).

Велика частина польського населення Київщини, Волині й Поділля, яке 1840 р. становило 410 000 осіб (українців-кріпаків було тоді 4 283 000, жидів 458 000), належала до шляхти, частина якої прибула сюди на початку XVII ст., зміцнюючи польську колонізацію. Польська група поділялася на нечисленних маґнатів, шляхтичів («земянство», середні і дрібні дідичі) і велику групу чиншової (ходачкової або веретяної) шляхти, яка жила на магнатських землях і сплачувала чинш. Останні творили кадри адміністраторів маєтків, економів. Назагал маґнати ставилися лояльно до Російської Імперії, зате дрібна шляхта прагнула реставрувати Польщу, як вона була перед поділами.

Після польського повстання 1830 – 31 рр. російська політика у відношенні до шляхти змінилася. Учасників повстання близько 10 тис. засуджено, а їх маєтки конфісковано. Проект заслання шляхти на Кавказ був реалізований тільки в малій мірі. Найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, засіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхту як чужий організм у російській системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала 20 рр. (1832—52), при визначній участі генерал-губернатора Д. Бібікова, впала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна шляхта. Спочатку перевірку робили місцеві шляхетські збори, згодом її передано до російської Ревізійної комісії у Києві. У висліді верифікації (перевірки істинності) позбавлено шляхетства 340 000 осіб, за періодами: 1832–33 рр. — 72 140, 1834–39 рр. — 93140, 1840–1846 рр. — 160 000 і 1846–53 рр. — 15000. Декласовану шляхту переведено в категорію однодвірців, державних селян, які були зобов'язані платити податки й відбувати військову службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 р. вони були зрівняні з селянами. Бюрократичними й поліційними методами російському урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соціальної групи. Більшість декласованої шляхти, живучи поруч з українським селянством, українізувалася.

Після верифікації леґалізували своє шляхетське походження 70 000 поляків (близько 17 500 родин) – великі і середні землевласники (szlachta ziemianska), які посідали близько 3 млн українських кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1 000 кріпаків (разом 568 000), інші мали по кілька сот, інші мали землю, яку обробляли самі. Один граф В.Браніцький мав 130 000 кріпаків-чоловіків або подвійне число з жінками. Значна частина легалізованої. шляхти йшла на компроміс з російським урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до революційних рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеграції у російське суспільство. Спочатку представники шляхти брали участь у політичному житті через «шляхетські збори», 1835 р. було 2 700 своєрідних послів (szlachta wyborowa), зобов'язаних до льояльности царській владі, яких намагалися перетворити на своєрідних чиновників. Знесенням «Литовського статуту» 1840 р. скасовано шляхетське судівництво, замість якого запроваджувалося загально-російське. Спроби русифікації шляхти роблено в освітній ділянці створенням «закритих пансіонатів», конфісковано 61 католицький манастир (на всього 86), а указ 1852 р. вимагав, щоб землевласники з шляхти висилали своїх синів до військової служби. Гідна уваги поява в кінці 1850-их рр. групи молоді зі спольщеної української шляхти – хлопоманів, які поривали зі шляхтою й хотіли працювати для українського народу. Цей рух очолив В. Антонович, який у декларації «Моя исповедь» («Основа», ч. 1, 1862) відкидав «шляхетський порядок ... противний духові нашого народу … ».

Після польського повстання 1863 р., в якому частина шляхти знову брала участь, прийшли переслідування і дальші обмеження шляхти у політичній, громадській, культурній ділянках. На грані ХІХ – ХХ ст.. серед полонізованої шляхти зформувалася група «українців польської культури» на чолі з В. Липинським, яка працювала над поверненням полонізованої шляхти до українства, однак не на подобу хлопоманів, а без утрати прикмет своєї класової приналежности. Становище шляхти на Правобережній Україні не мінялося до революції 1917 р. Відгомін польського намагання повернутися до попереднього панування знайшов вияв у 6 параграфі Варшавського договору, яким Польща домагалася спеціальних прав для «землевласників польської національности на Україні», але той договір був унедійснений совєцькою окупацією.

На українських землях під Австрією шляхта була зрівняна у правах з австрійською. Спершу реформи Йосифа II обмежували права польської шляхти, але по його смерті (1790 р.) вона опанувала адміністративний апарат, маючи вплив на австрійських вищих урядовців. Вплив польської шляхти ще більше зріс за намісника Галичини графа А. Ґолуховського (1849—75 рр., з перервами), коли, крім панування в адміністрації й освіті, шляхта і маґнати мали перевагу у земельній власності, посідаючи великі латифундії. У відновленій після 1918р. Польщі і на окупованих нею українських землях щойно конституція 1921 р. знесла шляхетський стан, однак і між обома світовими війнами «земянство» шляхетського походження мало ще свої впливи у політичній і господарській ділянках.

Провідною верствою на Буковині за княжої доби були бояри, які продовжували бути упривілейованим станом і за періоду молдавського князівства. Боярський стан був зобов'язаний до військової служби, бояри були дружинниками господаря, вони виконували також адміністративні і судові функції. За службу вони отримували від господаря землі разом з осілими на них селянами. З боярського стану рекрутувалася центральна державна адміністрація. Бояри, які втратили державні функції, переходили в категорію мазилів. Дрібна шляхта – т. зв. резиші, охороняла кордони і становила посередню верству між шляхтою і вільними селянами. З часом українська шляхта – бояри на Буковині асимілювалися з молдавсько-румуннською шляхетською верствою, румунізувалися. За австрійської влади (з 1774 р.) адміністративний апарат на Буковині був у руках румунського боярства. Румунська шляхта протестувала проти приєднання Буковини до Галичини (1786 р.); цісарський патент 14. 3. 1787 зрівняв шляхетський стан Буковини з галицьким; це також потвердив 1817 р. статут галицької шляхти. Навіть після введення конституційної монархії (1848 р.), завдяки поміщицько-куріяльній виборчій системі, румунська шляхта мала великі впливи в управлінні краєм.

Після татарського наїзду 1241 р. на Закарпатті будувалися оборонні замки й творилися магнатські латифундії, переважно з угорської шляхти. Українці творили меншість серед пануючої феодальної верстви. Визначив себе князь Ф. Коріятович з зукраїнщеного литовського роду, який з 1393 р. став паном Мукачівської домінії. Українці становили переважно дрібну шляхту, яка часто бунтувалася проти маґнатів-феодалів (1514 р.). Угорська шляхта на Закарпатті стояла в опозиції до австрійського централізму, вона чинила опір ліберальним заходам Відня, і селянське підданство тривало на Закарпатті до 1848 р. Угорська шляхта продовжувала впливати на політично-суспільне життя Закарпаття до XX ст.

КОНТУРИ РОДУ ДРАГО-САСІВ

витяги з одноіменної книги Михайла Терлецького , виданої у Львові 2005 р., 'Центр Європи'

'…Не вказуючи на причини відходу Драго-Сасів із Саксонії або Саської землі, але доповнюючи одисіаду роду відомостями про його участь у хрестових походах, польський хроніст Бартош Папроцький у прані 'Негbу гусеrstwa polskiego, zebrane i wydane r. 1584' пише, що 'початок гербу Сас – із Саксонії, тому так і називається. З Саксонії Драго-Саси пішли в хрестовий похід, а потім були на Уграх, звідки прибули на службу до руського князя Данила, а потім його сина Лева. Осівши в Руській землі, завели сім'ї та в різних родах тим гербом послуговувалися, мали свої печатки і самого Гуйда батьком звали'.

Стосовно, можливо, одного з перших знайомств галичан з драго-сасівськими лицарями і, відповідно, Драго-Сасів з Галичиною, то 'Галицько-Волинський літопис' зазначає, що у 1216 р. десятирічний князь Данило перебував при дворі угорського короля. У той час князь Святослав Чернігівський та Ігоревичі спільно з поляками і половцями захопили Галицьке князівство. До угорського короля Андраша прибули галицькі бояри з просьбою: 'Дай нам отчича (молодого Данила), щоб з ним прогнати Ігоревичів з Галича'. Король задовільнив просьбу галичан, пославши з ними військо одноплемінне і одновірне галичанам під проводом великого дворецького Пота з воєводами.

Цьому походу сасівських лицарів на землю, яка знову стане їм Вітчизною, передувало багато подій прямо чи дотично пов'язаних з долею роду Драго-Сасів.

Волею долі Драго-Сасам, нащадкам антів і склавінів, які під тиском обставин змушені були переселятися на захід зі своєї прабатьківщини, через багато віків судилося знову повернутися в Україну.

Після смерті короля Данила з 1264 р. до 1301 р. князював його син Лев І. Від батька він успадкував Перемишльське князівство і м. Львів. Його брат Шварно Данилович, одружений з дочкою литовського князя Міндовга, володів Галичиною, Холмським і Дорогичинським князівством і Чорною Руссю. Після загибелі Міндовга у 1267 р. Шварно був великим князем Литовським протягом двох років до своєї смерті. Володіння Шварна перейшли у спадок князю Леву. Невдалими виявились його спроби заволодіти Литвою, а після смерті князя Василька, батькового брата, відокремилось Волинське князівство. Натомість князь Лев, порозумівшись з Ордою, зумів поширити кордони Галицької держави на Захід. Після війни у Мазовії з князем Лєшком Чорним, який претендував на польську корону, він у союзі з чеським королем Вацлавом II у 1280 р. відібрав від Угорщини і приєднав до Галицького князівства частину Закарпаття з Мукачевом, а близько 1292 р. відбив від Польщі Люблінщину. Таких границь Галицька держава ще не мала ніколи.

У всіх військових операціях князя Лева приймали участь і відзначилися воїни сасівського роду. У подяку за вірну і професійну службу король Лев осаджує на Підкарпатті чергову партію прибульців-сасів, а провідника сасівських рицарів графа Ґуйда наближує до себе, одружуючи його з вдовою по братові Шварну. Від неї Гуйд мав сина Даниїла, який започаткував, як стверджує Б. Папроцький, протопласт Даниловичів (Дангеловичів) у родинах гербу Сас. При цьому автор вказує на відносну локалізацію родини Даниловичів у Саноцькій землі: 'там же і найбільше його (тобто Гуйда) потомства'.

Про новоприбулих Сасів польські історики і геральдики К. Нєсецький, А. Чоловський, В. Семкович і А. Яблоновський стверджують, що їх родоначальником був воєвода Джула Сас, який жив у 13-му ст. над р. Тисою. Він мав 8 синів: Балка, Драга, Івана, Драгомира (тут і далі підкреслені слова, що мають дотичність до Садовських-Драгомирів або до автора – В. Ш.), Стефана, Татара, Косту та Мирослава. Стефан Джула Сас заснував одну з галицьких віток Сасів, отримавши в осадницво від князя Лева села Угольники, Грушів і Риботичі під Перемишлем. Гілка провідника Стефана Саса протягом 14-го ст. розрослася до 200 родин, які продовжували печатуватися гербом Сас – гербовим знаком їхнього провідника Стефана Джули Саса. Представників інших гілок галицьких сасів осаджують на Підкарпатті переважно вздовж Угорського шляху (Турка, Старий Самбір) і водного торгового шляху по Дністру (Самбір, Кульчиці, Зудачів та ін.).

Уже наприкінці першої половини 14-го ст. осаджених сасівських сіл-гнізд нараховувалось понад 500. Від назв поселень, біля або в яких осаджувано сасівських прибульців, пішли назви сасівських родин: бачинські, бережницькі, ільницькі, катинські, кульчицькі, монастирські, лаврівські, яворські та інші Саси. З тих Сасів, які осідали довкола міст-городищ або вздовж торгових шляхів, формувалися отамани (тивуни), купці і торгівці; від них започаткувалися родини Сасів луцьких, гординських, білинських, чайковських та інших.

Осілі в Галичині Драго-Саси і надалі послуговуються принесеним ними правом, укладеним Енріке фон Репковим Сас, яке в Галичині називали саським або волоським. За цим правом провіднику надавався земельний наділ, забезпечувалося місцеве самоврядування. Землі обкладалися невеликим податком при обов'язковому відбуванні військової служби. Осадники безпосередньо підлягали королеві, могли змінювати місце поселення і мали право розвивати торгівлю та різні підприємства. Водночас Саси дотримувались і місцевогоо звичаєвого права, за яким дідичність не закінчувалася на 3-му поколінні, як це сталося в Лужиці після захоплення її німцями. Тут дідичність дозволялося передавати навіть найдальшим родичам, які хоча б дотично належали до спільного гербового роду. Пізніше це і призвело до появи великої кількості представників дрібної (загонової) шляхти в Галичині.

Отримані осадниками сасами осідки розбудовувалися і перетворювалися в села, які 'складалися з дворищ, розкиданих на досить значнім просторі землі' (І. Франко).

Закоренілі у своїх звичаях шляхетські сасівські родини довго опирались вживанню відсільних прізвищ, бо вони не відбивали приналежності до сасівського роду. На побутовому рівні вони продовжували послуговуватись придомками. Та під тиском чиновників для повноінфорційних записів в урядових актах дрібна шляхта таки змушена була прийняти відсільні прізвища. Відсільні прізвища, зокрема Сасів, визначали географічний терен їхнього осідку вздовж галицько-угорського пограниччя, карпатських перевалів, галицької частини 'бурштинового шляху' та інших торговельних шляхів. Навіть далеко не повний перелік сучасних назв населенних пунктів, у яких проживали і від яких пішли сасівські відсільні прізвища, підтверджує велику кількість прибульців Сасів до Галичини та їх розселення на пограниччі та вздовж торговельних шляхів.

На території теперішньої Львівської області це міста Брюховичі, Винники. У Бродівському районі області села: Бучине, Дуб'є, Лукавець, Лучківці, Орехівчик, Підгірці, Підкамінь, Ясенів. У Бузькому районі: Волиця-Деревлянська, Грабова, Гумниська, Красне, Новосілки, Кути, Олесько, Тур'я. Городоцький район: Городок, Любінь Великий, Вишня, Градівка, Добряни, Дроздовичі, Заверешиця, Завидовичі, Зашковичі, Угри. Дрогобицький район: Борислав, Винники, Волоща, Гошів, Губичі, Добровляни, Літиня, Лешня, Мединиця, Нагуєвичі, Новий Кропивник, Опака, Попелі, Рихтичі, Сілець, Снітинка, Старий Кропивник, Ступниця, Тустановичі, Тустань, Унятичі, Уріж, Ясениця Сільна. Жидачівський район: Бережниця, Волиця, Гніздичів, Корчівка, Лощини, Лучани, Монастирець, Новосільці, Отиневичі, Руда, Сулятичі, Тарнавка, Ходорківці, Ходорів. Золочівський район: Глиняни, Гологори, Княже, Погорільці, Підгайчики, містечко Сасів, Снітовичі, Струтинь, Ясенівка. Кам'янко-Буський район: Вислобоки, Батятичі, Вирів, Дідилів, Дернів, Великі Підліски, Запитів, Руданці, Ременів, Тишиця. Мостиський район: Баличі, Буховичі, Буців, Волиця, Годині, Княжичі, Крукеничі, Судова Вишня. Миколаївський район: Добряни, Криниця, Крупське, Рудники. Перемишлянський район: Бачів, Бібрка, Винники, Волошина, Дунаїв, Дусанів, Лагодів, Лани, Лииівці, Унів, Погорільці, Сірники, Станимир, Чемеринці. Пустомитівський район: Вовків, Городиславичі, Гуменець, Деревач, Звенигород, Зубра, Попіляни, Сас, Шоломия. Радехівський район: Березівка, Полиця, Завидче, Корчин, Красів, Монастирок-Оглядівський, Новий Витків. Самбірський район: Бачина, Береги, Білина, Блажів, Велика Білина, Гординя, Городище, Зарайське, Звір, Кульчиці, Лопушна, Луки, Мала Білина, Новосілки, Ольшаник, Погірці, Рудки, Чайковичі, Чарнихів, Чуква. Сколівський район: Верхня Рожанка, Грабовець, Гребенів, Коростів, Корчі, Крушсльниця, Либохори, Нижня Рожанка. Опорець, Орява, Погар, Підгородці, Росохач, Риків, Тернівка. Тухля. Тухолька, Урич. Ямельниця. Сокальський район: Волиця, Волсвин, Дворці, Ільковичі, Княже, Корчівка, Лещатів, Лучині, Сілець. Старо-Самбірський район: Бандрів, Білич, Библо, Блажів, Боневичі, Велика Сушиця, Волошинова, Галівка. Головецьке, Городисько, Губичі, Гуманець, Дроздовичі, Катина, Кропивник, Лаврів, Міженець, Нижанковичі, Нанова, Передільниця, Ракове, Розсохи, Рудавка, Смеречина, Смільниця, Спас, Стрільбичі, Созань, Сушиця, Терло, Топільниия, Торчиновичі, Тур'е, Хирів, Чаплі, Ясениця Замкова. Стрийський район: Бережниця, Братківці, Великі Дідушичі, Верхня Лукавиця, Воля Довголуцька, Добрівляни, Добряни, Довголука, Дуліби, Жулин, Завалів, Кавське, Комарів, Ланівка, Лисовичі. Лопатники, Монастирець, Підгірці, Пукеничі, Семигинів, Стрілків, Стрий, Ходовичі, Яблунівка. Турківський район: Бережок, Боберка, Бориня, Висоцьке, Головецьке, Завадівка, Зубриця, Ільник, Ісаїв, Комарники, Кривка, Лімна, Лібохора, Лопушанка, Лосинець, Матків, Межигір'я, Мохнате, Прислоп, Риків, Розлуч, Сянки, Турів, Хащів, Шум'яч, Яблунів, Яблунька, Явори, Ясениця. Яворівський район: Ліс, Лісок, Любини, Поріччя, Прилбичі, Страдч, Тарнавиця, Човгини.

Прикарпатські села і міста Івано-Франківської області (до 9.11.1962 р.) розбудовувалися вздовж торгових шляхів і на пограниччі.

За часів правління у Польщі короля Владислава III (1424-1444 рр.) польська шляхта добивається нових прав і привілеїв. Краківський привілей 1433 р. гарантував особисту недоторканість шляхтичів. Але якщо при Владиславі III українські бояри-землевласники зрівнювались у правах з польськими шляхтичами тільки при умові прийняття ними католицтва, то при його наступнику Казимирові IV привілеї і пільги, якими користувались шляхтичі-латинники, поширювались і на православну українську шляхту. Цей захід польського короля мав на меті зблизити українську шляхту до корони. Крім того з 1443 р., коли були зрівняні українські церква і духовенство з римо-католицькими, то і православне духовенство ставало лояльнішим до польського королівства. Політика наступного короля була спрямована на поширення католицизму в українських землях і встановлення на них польського устрою – наприклад, замість удільних князів назначалися довічно воєводи і каштеляни.

Із 1491 р. заборонено простолюдину ставати власником землі, а хто її набув раніше, змушений був підтвердити своє шляхетське походження. Поскільки родини Драго-Сасів користувалися спільними грамотами короля Лева, які служили підставами для вироблення відповідних документів при 'виводі шляхетства', то стає зрозумілим, чому так пильно оберігались ці грамоти. Петрковський Статут від 1496 р. узаконив прикріплення селян до землі і зрівняв галицьких феодалів – нащадків і бояр у правах з польськими шляхтичами. За правління короля Польщі Сігізмунда II (1520–1572 рр.) видано привілей, за яким усі православні феодали знову зрівнювалися у правах з феодалами-католиками. Але зрозуміло, що ця узаконена рівність не була нею, оскільки залежала від співрозмірності статків землевласників: значна кількість збіднілих шляхтичів потрапляла у часткову або й повну залежність від знатних панів, які володіли десятками або й сотнями поселень. Українське шляхетство потрапляло під цивілізаторський вплив польського елементу, який на відміну від українського увібрав у себе на той час впливи духовного відродження Західної Європи. Ще у 1364 р. був заснований Ягеллонський університет у Кракові, зі стін якого протягом ста років вийшло багато визначних учених і мислителів; Галичина по рівню освіти продовжувала стояти набагато нижче.

Стосовно шляхтичів Драго-Сасівського роду, то привілеї польських королів у більшій мірі окреслювали їхнє соціально-політичне становище як військово-службового стану, а не як пануючої верстви. Дрібна шляхта не могла скористатися тим привілеєм у повній мірі, наприклад, вільно виїздити за кордон у пошуках кращого життя або задля лицарських вчинків. Зате скористалась тим, що і як багаті шляхтичі, звільнялась від грошової дані, від обов'язку лагодити замки, мости, дороги, надавати 'стації' і т.п. Головною повинністю шляхти і далі залишається військова служба. Дрібна або 'загонова' шляхта відбувала військову повинність по охороні границь, шляхів, замків, виконувала поштову повинність. Уряд запроваджує рівень військової повинності шляхтича співрозмірним його прибуткам від земельної власності. У кожному повіті шляхта створює свій окремий військовий відділ (хоругву) під проводом хорунжого і маршалка; хоругви об'єднуються у військові підрозділи під командою воєводи. У випадку хвороби шляхтича його мав право замінити син або слуга. Непослух шляхтича, тобто неявка на вказані місце і час, або самовільний від'їзд загрожував конфіскацією маєтку.

Див. далі

ВАСИЛЬ ШПІЦЕР Тема: Садовські гербу Драгомир

І хоча межі між привілейованою і непривілейованою шляхтою визначалися рівнем достатку, величиною маєтку, проте вони завжди залежали від уміння господарювати і утверджуватися в суспільстві. Тому часто траплялося, що представники привілейованої шляхти опускалися до рівня непривілейованої і навпаки, але якщо шляхтич опускався до рівня звичайного селянина, він все-таки мав право на особисту свободу.

У другій половині 16-го ст. у Галичині проживало близько 600 тисяч жителів, на Волині і Поділлі – близько 400 тисяч. Заселення території було нерівномірним: у Саноцькій землі густина доходила до 40 чоловік на квадратний кілометр, коло Самбора, Дрогобича і Стрия – 20-25 осіб, а в гірських районах – менше 5 осіб.

Дрібної шляхти навіть на початку 16-го ст. у Галичині було все ще відносно мало, але її чисельність швидко зростала за рахунок колоністів.

За активною участю короля Сігізмунда у 1569 р. на сеймі у м. Любліні було проведено реальну унію Литви з Польщею – створення Речі Посполитої. До Польщі були приєднані всі українські землі, які до того входили до Литовського князівства, крім Берестейської землі. Це було зроблено проти волі українських учасників сейму і з репресіями проти них. Реалізація польсько-литовської унії різко зменшила суспільно-політичне значення української аристократії порівняно з тим, яке вона мала у Литовському князівстві. У польській державі український елемент цілком витісняється польським. Прибулі в Галичину з королівськими грамотами на маєтності галицьких бояр або так звані 'пусті землі' представники польської шляхти були більш досвідчені у господарюванні і торгівлі із Західною Європою. Не створюючи достойної конкуренції польській шляхті у цьому та ще під тиском католицького духовенства, частина українських магнатів доволі швидко полонізується і переходить у католицтво. Протягом трьох-чотирьох десятиліть після Люблінської унії окатоличились і сполонізувались нащадки українських князів та бояр: Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Острозькі, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Головчинські, Кропинські, Пузини, Ходкевичі, Глібовичі, Тишкевичі, Корсаки, Воловичі, Заневичі, Паци, Халецькі, Хребтовичі, Тризни, Бокії, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Човганські, Калиновські, Загоров-ські, Мелешки, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії...

У 16-му ст., як констатує М. Грушевський, значних родів, які б держалися української народності, на Холмщині, Підляшші і навіть у Галичині вже не було. Навіть заможної української шляхти залишилось мало. А ті, що залишились ще при своїй вірі, втратили державницьке розуміння і всю свою енергію надалі вкладали у збільшення маєтностей і набуття посад.

Тільки дрібна українська шляхта продовжувала опиратися нищівній хвилі полонізації. Вона уперто дотримувалась традицій власного державного життя і 'старожитної' релігії, обороняла свої соціальні права грамотами короля Лева. Користуючись своїми привілеями у Польській державі, галицька шляхта виходила з національними потребами на соймики, сойми і до короля. З її середовиша вийшли знані полемісти і оборонці залишків державності – майбутні керівники козацтва. Активними стали духовенство і міщанство, створивши школи, лікарні і братства, які поступово перетворювались у могутні культурні і освітні осередки.

У грамотах, зрідка в літописах, у домових книгах окремих родів, списках 'парохіян' церкви, у козацьких реєстрах крім імен та відсільних прізвищ Драго-Сасів подаються також придомки, як складова частина власного імені (nomina propria) шляхтича. Якщо відсільне прізвище несло тільки топонімічну ознаку, то придомок своїм соціальним маркуванням виразно вказував на слов'янське походження його носія, а саме звучання придомка – у значній мірі виказувало його національно-український колорит.

Маркування сасівських придомків у Галичині йшло двома шляхами: закріплювалися давні, принесені в Галичину з інших земель, або надаватися 'нові' чи то за походженням власника придомка, його професії, риси характеру, фізичної вади тощо (Волошин, Волох. Татар, Угрин, Швед, Губ'як. Ковалевич, Мукосій і т. д.). Серед драго-сасівських придомків переважають і вважаються найдавнішими придомки, що походять від імені батька: Бачинський-Ігнатович, Березовський-Лазарович, Зілинський-Фединяк, Зілинський-Тарасович, Височанський-Дмитрікович, Височанський-Петрушевич. Височанськнй-Янкович, Витвицький-Васькович. Витвипький-Василькович, Витвицький-Лаврович. Гординський-Федькович, Добрянський-Демкович, Ільницький-Микитич. Комарницький-Івашкевич, Комарницький-Климовчак, Комарнинький-Павликович, Комарнииький-Сташкевич. Комарницький-Федьчак, Корчинський-Яцкович, Кропивницький-Юрчик, Крушельницький-Процевич, Кульчицький-Васькович, Кульчицький-Климович, Кульчицький-Макарович, Кульчицький-Мількович, Кульчицький-Тарасович, Лісковацький-Михалович, Луцький-Антонович, Матківський-Гриневич, Матківський-Тимкович, Монастирський-Єндрикович, Монастирський-Петрович, Нанівський-Александрович, Струтинський-Боркович, Струтинський-Гриневич, Струтинський-Лесь, Струтинський-Павлович, Герлецький-Міськович, Терлецький-Петрилович, Тсрлецький-Петричак, Терлецький-Прокопович, Терлеиький-Семкович, Унятицький-Дмитрович, Яворський-Ігнатович, Яворський-Леськович, Яворський-Осипович, Яворський-Петрашевич, Яворський-Петрусевич, Яворський-Романович, Яворський-Юсипович, Ясницький-Максимяк.

Серед придомків іншої групи відомі такі: Бачинський-Котлович, Бачинський-Лешкович, Бачинський-Мішкуда, Бачинський-Пукшич, Бережницький-Гуменович, Бережницький-Кулеша, Бережницький-Мишка, Березовський-Білевич, Березовський-Драняк, Березовський-Кузич, Березовський-Малкович, Березовський-Негрич, Боярський-Чарнота, Брошневський-Чишко, Брошневський-Попіл, Винницький-Будзаник, Винницький-Гуль, Винницький-Лучник, Винницький-Радевич, Винницький-Чечель, Височанський-Мінкович, Височанський-Фагараш, Височанський-Швабович, Витвицький-Гормага, Витвицький-Кохович, Витвицький-Кошенич, Витвицький-Льока, Волковицький-Зеліско, Волковицький-Зеліскевич, Волосянський-Голонович, Гошовський-Городкевич, Добрянський-Соколович, Добрянський-Стрицькович, Жеребецький-Закажний, Жеребецький-Лубко, Жураківський-Голубович, Жураківський-Фірсович, Зелінський-Качкович, Зелінський-Мелесевич, Зелінський-Слотило, Ільницький-Гоцулович, Ільницький-Гуланович, Ільницький-Занкович, Ільницький-Калганович, Ільницький-Лапеч, Ільницький-Сенюшкевич, Ільницький-Уцілович, Ільницький-Черчович, Ільницький-Фединич, Комарницький-Блажкевич, Комарницький-Демунчук, Комарницький-Дружби, Комарницький-Дудич, Комарницький-Мотикович, Корчинський-Бибик, Корчинський-Сенкевич, Кропивницький-Бойко, Кропивиицький-Борода, Кропивницький-Горка, Кропивницький-Кумок, Кропивницький-Липа, Кропивницький-Скіпка, Кропивницький-Швед, Крушельницький-Пашевич, Крушельницький-Ставникович, Кру-шельнииький-Чулевич, Кульчицький-Волчко, Кульчицький-Дашинич, Кульчицький-Жмайло, Кульчицький-Куйлович, Кульчицький- Ручка, Кульчицький-Сметанка, Кульчицький-Холєвка, Кульчицький-Штокайло, Лопушанський-Гомич, Лукавецький-Щиголь, Луцький-Дашкович, Луцький-Одинак, Луцький-Щербак, Манастирський-Рудриєвич, Манастирський-Валагин, Манастирський-Ватющак, Матківський-Будзевич, Матківський-Богушович, Матківський-Галкович, Матківський-Контурович, Матківський-Матишевич, Матківський-Пилікович, Матківський-Федашкевич, Матківський-Шушуркович, Нанівський-Тарнава, Одрехівський-Голобут, Паславський-Жидикович, Паславський-Попкович, Сілецький-Джурда, Сілецький-Корчак, Сілецький-Скребетович, Созанський-Годил, Струтинський-Берлич, Струтинський-Гемба, Струтинський-Гора, Струтинський-Дас, Струтинський-Дашкович, Струтинський-Завадич, Струтинський-Ілич, Струтинський-Калинович, Струтинський-Ковалевич, Струтинський-Колович, Струтинський-Проташевич, Струтинський-Паркович, Струтинський-Ходинич, Струтинський-Цукович, Струтинський-Шафура, Сулятицький-Юхно, Сулятицький-Рачиш, Терлецький-Заневич, Терлецький-Савчиц, Тустановський-Гвоздяк, Тустановський-Коткович, Тустановський-Котоніс, Чайковський-Трунько, Чайковський-Шавко, Чоловський-Ластович, Яворський-Багрович, Яворський-Балович, Яворський-Бобрович, Яворський-Голдич, Яворський-Гороскевич, Яворський-Горошкович, Яворський-Зубович, Яворський-Косачевич, Яворський-Котарбович, Яворський-Леневич, Яворський-Ліскович, Яворський-Мартич, Яворський-Острашевич, Яворський-Пелехович, Яворський-Пішкович, Яворський-Цибович, Яворський-Червакович, Яворський-Шустійович, Ясницький-Беринда, Ясницький-Волосович та інші.

Велика кількість придомків у таких сасівських родин як Бачинські, Бережницькі, Білинські, Боярські, Винницькі, Витвицькі, Височанські, Добрянські, Голинські, Гошовські, Жу-раківські, Ільницькі, Комарницькі, Креховецькі, Кропивницькі, Крушельницькі, Кульчицькі, Луцькі, Матківські, Попелі, Струтинські, Ступницькі, Терлецькі, Уруські, Яворські вказувала як на численні родинні гнізда з цими прізвищами, так і активне розселення цих родин у Галицькому Прикарпатті.

Придомок міг не вживатися або забувався з часом, якщо прізвище новоприбулого шляхтича з інших сторін не було поширеним у цьому селі. Запис представників родини Затварницьких, єдиної з таким прізвищем в селі Розсохи, складався тільки з імені і відсільного прізвища – Іван де Сас Затварницький син Андрея Затварницького. Придомком могло також стати і попереднє відсільне прізвище шляхтича, наприклад Теодор Нанівський де Тарнава гербу Сас. Для розрізнення Нанівських, яких у селі було досить багато, вживалося 'вуличне' назвисько: Гулич, Петрунів, Іванчик та інші.

У Розсохах давноосілі родини Нанівських переважали у нижній, Терлецьких – у середній і Яворських – у верхній частині села. Прибулі пізніше родини Грабівських, Волошинівських, Затварницьких, Катинських, Коростенських, Колодницьких, Кречковських, Камінських, Крижанівських, Левицьких, Робульських, Рудавських, Середницьких, Смеречанських, Созанських, Трешнівських, а також Кіців і Медвідів, будучи малочисельними, обходились без придомків, хоча офіційний запис управительки школи, єдиної в селі з прізвищем Чайковська, також мав повну форму: Марія Чайковська Трунько д. Єроніма і Францішки з Бандрівських.

Поза сумнівом, що національну приналежність шляхтичів гербу Сас також переконливо розкривають їхні імена. У 'Спису парохіян церкви села Розсохи' зазначені імена росошан згідно православного календаря: Анастазія, Анна, Варвара, Емілія, Єлена, Зеновія, Іванна, Катарина, Лідія, Любов, Магда, Марія, Марта, Ольга, Параскевія, Пелагея, Петронеля, Розалія, Стефанія, Ярослава, Юстина, Антон, Анатоль, Андрій, Богдан, Володимир, Василь, Гринько, Ілько, Ігор, Іван, Йосиф, Леон, Лев, Михайло, Мирослав, Николай, Онуфрій, Орест, Петро, Павло, Теодор, Ярослав. Новонародженим шляхтичам українського гербу Сас спочатку православна, а пізніше греко-католицька церква давали імена за православним календарем на відміну від шляхтичів польських гербів, яких костел іменував за римо-католицьким.

У переліках імен шляхтичів гербу Сас із домових хронік чи реєстрів зрідка зустрічаються слов'янські імена ще з дохристиянської доби: Велімир, Видимир, Ладомир, Тодомир, Яролюб, Ярослав. Більше половини імен із 'Хроніки домової Дідушицьких' або 'Реєстру 1581 р. козаків' закінчуються на український суфікс '-ко': Васько, Гринько, Ілько, Мичко, Пашко, Ходко, Яцько та ін. Ці імена вживалися в Галичині здавен, деякі з них зустрічаються і тепер. Добре відомо, що в різні часи для всіх народів було звичним запозичати один в одного власні імена. Цілком природньо, що Драго-Саси, перебуваючи серед бойків чи лемків, отримували імена місцевих жителів.

Цікавим також є той факт, що зайвий раз підтверджує тісне перебирання шляхтою імен та звичаїв місцевих галичан, що імена шляхтичів гербу Сас часто подаються не в первісній повній церковній формі, а в народному варіанті: не Григорій, а Гринько, не Ілля, а Ілько і т.д. На цю рису фонетико-морфологічного подання канонізованих церквою християнських імен звернув у свій час увагу Іван Огієнко, коли студіював 'Остромирове Євангеліє'. 'Надзвичайно цікаві ті хресні імена, – писав І. Огієнко, – що їх подає календар нашої величної київської пам'ятки 1096 р. 'Остромирове Євангеліє'. Багато імен тут уже українізовані, цебто змінили свою грецьку форму під впливом нашої мови, наприклад (в родовім чи давальнім відмінку): Василю, Дмитра, Дмитру, Євтуху, Григора, Герваса, Прокопа, Николи, Саввата, Гаврила, Порфира, Курила та ін.'. Список цих імен і подання їх у нецерковній формі, зазначає дослідник, '... надзвичайно цінний і цікавий, бо він переконливо свідчить, що вже в половині 11-го віку грецькі імена зукраїнізувалися, а не говорить за те, що ці ймення мусіли давно тут появитися до 988 р. і що церква в давнину вільно вживала хресних імен у живій українській формі, а не конечно в повній грецькій'.

Отже, три складові частини родового прізвища шляхтича гербу Драго-Сас (як і інших гербів) увібрали в себе інформацію щодо давньослов'янського походження (придомок), місця поселення (відсільне прізвище) і національної приналежності власника родового прізвища (його ім'я). В окремих випадках офіційний запис родового прізвища шляхтича складався лише з імені і відсільного прізвища, наприклад, Михайло Затварницький де Сас син Івана і Катарини з Терлецьких-Петрилович. В інших випадках при недостатній інформації для розпізнавання даної особи замість придомка добавлялось попереднє відсільне прізвище шляхтича – Теодор Нанівський де Тарнава гербу Сас син Теодора і Магдалини з Колодрубів. І найбільш поширеним було родове прізвище, що складалося з імені, відсільного прізвища і придомка - Василь Тсрлецький-Семкович гербу Сас син Леона і Марії з Яворських-Осипович.

Слід зауважити, що часто новопоселені сасівські родини, входячи в оточення і поріднившись з місцевими представниками сасівського роду, переймали їхні відсільні прізвища. Прибулі до села Чайкович та осівши там Зубрівські гербу Сас із села Зубра коло Львова з часом стали називатися Чайківськими гербу Сас. Яцько Терлецький гербу Перестріл із Саноцької землі, одружившись з дідичкою села Терло Анною з Терлецьких гербу Сас, став називатися Терлецьким гербу Сас. Катинські гербу Палаш і Крижанівські гербу Дубно, осівши у селі Розсохи і поріднившись з місцевими родинами Нанівських, Терлецьких і Яворських гербу Сас, також приймають герб Сас.

Закрити